Київ з висоти

Змій Горинич у Києві

З давнім київським храмом - Кирилівською церквою - пов’язують багато легенд. Подейкують, що від цієї церкви ведуть печери аж до південної околиці Києва, а саме до місцевості, званої як "Церковщина". Легенда розповідає, що в цих печерах жив і навіть нині живе той самий легендарний Змій Горинич, причому його печера настільки глибока, що веде в саме пекло.

Є декілька версій такої легенди: в одній ідеться про те, що змія переміг богатир Добриня Микитич, в іншій – що його ніхто не зміг здолати, а богатир лише загнав лиходія далеко вглиб печери. Також існує і версія про те, що змій і зараз живе під фундаментом Кирилівської церкви.

Хай там як, а зі встановленням радянської влади в Києві, більшовики залили частину фундаменту бетоном, що в черговий раз дає привіт повірити в існування змія.

Примітно також і те, що поруч з цим місцем, на Смородинському узвозі, знаходяться ще печери. Згідно з деякими легендами, Змій Горинич жив саме в цих підземних ходах, і сюди приводили молодих хлопців і дівчат в жертву звірові, і тут його переміг богатир Кирило Кожум’яка.

Із Замку Річарда перші господарі виїхали через "нечисту силу" 

Власником садиби N15 на Андріївському узвозі був іконописець Антон Маленко. З ним розпочав перемовини будівельний підрядник Дмитро Орлов. Про яку суму йшлося, невідомо. Але 1 червня 1902 року земельна ділянка вже належала Орлову. Він швидко зніс хатинку-мазанку та флігель-майстерню і запланував зведення багатоквартирної ”висотки”.

Візники неохоче везли пасажирів на крутий Андріївський узвіз. Орлов вирішив привабити майбутніх квартирантів екзотикою. У петербурзькому журналі ”Строитель” за 1901 рік він побачив проект житлового будинку для чиновників міністерства внутрішніх справ. Архітектор Роберт Марфельд стилізував його під середньовічний замок. Проект  не реалізували. У Києві таких будинків-замків не було, тож Орлов ”здер” ідею. Пристосував проект до рельєфу крутого Андріївського узвозу і спростив фасад, аби зменшити кошторис.

Будівництво розпочав без погодження з міською управою. Бо дозвіл міг одержати лише автор проекту, який мав диплом Імператорської академії мистецтв. Заявити, що проект крадений, Орлов не міг. Тож дав хабара приставу поліцейської дільниці. А той, щодня оглядаючи територію, ”не помічав” будівництва.

За останні місяці роботи Орлов не розрахувався із будівельниками. І надвечір 24 березня 1904 року замок запалав. ”От дома, — повідомляв газетний репортер, — остались лишь почерневшие и треснувшие капитальные стены”. Така була помста за невидану зарплатню. Лише тоді у міській управі згадали, що не давали дозволу на спорудження. Орлов зам’яв скандал. Хабарі ”батькам міста” були такими, що його удостоїли звання почесного громадянина Києва.

Відновлювальні роботи завершилися 1905-го, й у київських газетах з’явилися об’яви про здачу житла в ”рицарському замку”. Охочих не бракувало. Та невдовзі квартиранти почали скаржитися, що в наріжній башті будинку по ночах хтось ридає, тоді божевільно сміється. А в пічних та вентиляційних трубах, щойно за вікном здіймається вітер, починає щось йойкати. Поширилися чутки, що в замку оселилася нечиста сила. Пожильці почали розбігатися, Орлов зазнавав збитків.

Лиха слава будинку привабила київських художників. Ті швидко заселили спорожнілі квартири. В одну з них в’їхав і професор Духовної академії Степан Голубєв, який і переміг ”нечисту силу”. Він виявив, що в пічні труби поряд із витяжними отворами вмуровані горщики, які й імітують стогони та завивання. То була ще одна ”подяка” Орлову від будівельників за невиплачені гроші.

У вересні 1908-го власник узяв кредит 87 тис. рублів під заставу замку. Гроші вклав у виконання підряду на облаштування земляного полотна Амурської залізниці на Далекому Сході. 1 серпня 1911 року неподалік міста Благовєщенська Орлова вбили.

Удова, залишившись із п’ятьма дітьми, продала замок. За наступні дев’ять років будинок тричі змінював власників, бо не давав прибутків. А 1920-го його націоналізувала радянська влада. Протягом шести десятиліть тут були комуналки. 1983-го жильців відселили, а капітальний ремонт триває досі.

Храм на літописному пагорбі

Назву «Щекавиця» традиційно пов’язують з тим, що на ній «сидів» (тобто оселився) Щек – за літописом, один із засновників нашого міста, брат Кия. Археологічні дослідження підтвердили, що в давні часи на пагорбі існувало поселення, що виникло не пізніше IX століття. Згодом воно перетворилося на густонаселений міський район – про це свідчить будівництво тут у XII сторіччі мурованого храму, рештки якого були розкопані на вулиці Олегівській. На узвишші приблизно тисячу років тому сформувалося кладовище. Чи не найвідомішим стародавнім похованням, пов’язаним зі Щекавицею, стала могила князя Олега – саме того, який, за популярним переказом, помер від укусу отруйної змії, що виповзла з черепа княжого коня. 

Щоправда, деякі дослідники розуміють під Щекавицею (вживалася також назва Скавика) не тільки пагорб над Подолом, але й значно просторішу нагірну місцевість – аж до Кудрявця та астрономічної обсерваторії Київського університету. Тож, згідно з цією думкою, саме на терені обсерваторії слід шукати поховання Олега. Проте серед широкого загалу більш поширено традиційний варіант. Недарма у 1869 році колишня Погребальна вулиця, що веде з Подолу на Щекавицю, отримала назву Олегівської. Це найменування збереглося досі. 

Попередня назва Погребальна пов’язана з тим, що з 1772 року на вершині пагорба діяло міське кладовище. До того часу Щекавиця, яка занепала та спорожніла після монголо-татарської навали, використовувалася як орна нива, на її схилах пробували насадити виноградник. Власником пагорба був магістрат. 

Після того як у 1770–1771 роках кияни постраждали від морової пошесті, міська влада зрозуміла необхідність створення впорядкованого муніципального некрополя, який і було розміщено на Щекавиці. А у 1782 році на новому кладовищі відбулася закладка мурованої церкви на честь Всіх Святих. Будівництво храму велося на пожертви городян; його завершили 1786-го. 

Тридільну однобанну споруду було витримано у барокових формах. Можна сказати, що автор її проекту (його ім’я не зберегли документи) перебував під впливом знаменитого Бартоломео Растреллі: адже баня Всіхсвятського храму своєю виразною формою дещо нагадує центральну баню Андріївської церкви. 1809 року, після удару блискавки, було здійснено ремонт храму. Тоді ж над притвором надбудували псевдоготичну дзвіницю. Пізніше, 1857-го, на кошти, зібрані за підпискою (власної парафії Всіхсвятська церква тоді не мала), було прибудовано з півночі теплий приділ в ім’я Св. Марії Магдалини. 

Загальна площа церковної ділянки з кладовищем становила 4 десятини 2257 квадратних сажнів (близько 5,4 га). Упродовж багатьох років, покоління за поколінням, тут ховали мешканців Києва – переважно купців, міщан, священнослужителів. Могили найбагатших та найвпливовіших (декого з війтів, бурмистрів, міських голів) були розташовані попід стінами храму й навіть усередині. На Щекавиці спочили представники відомих київських родин – Балабухи, Барські, Войтенки, Гудим-Левковичі, Лакерди, Стрільбицькі тощо. Тут було поховано вельми відомих осіб – зокрема, композитора Артемія Веделя, першого міського архітектора Андрія Меленського, релігійного та громадського діяча Феофіла Лебединцева, професора історії Володимира Іконникова та його брата, губернського архітектора Михайла Іконникова. Під час повернення праху Тараса Шевченка на Україну розглядали варіант його поховання саме на Щекавиці. Були на цьому кладовищі й могили зі своєрідною історією. Так 1840 року тут упокоївся якийсь Бабаєв, щодо якого стверджували, нібито він прожив 169 років та 9 місяців(!). Одне з поховань прикрашало зображення якоїсь посудини – переказували, буцімто тут покоїться кріпосна, яку вбив її власник, поміщик, за розбиту супову миску. 

Церква на кладовищі своїм характерним силуетом домінувала над Щекавицею; її підвищене розташування та малоповерхове оточення робило Всіхсвятський храм одним із найбільш помітних орієнтирів у міських панорамах. Поблизу, крім Олегівської вулиці, по схилах Щекавиці пролягли також вулиці Лук’янівська та Чорний Яр. Назва останньої не подобалася мешканцям, тож на їхнє прохання на початку ХХ століття її перейменували на Мирну. Населення цих вулиць, яке відвідувало церкву, переважно володіло скромними статками. Певний час утримання храму було забезпечено грішми за могильні ділянки. Але наприкінці позаминулого століття у межах Щекавицького некрополя практично не залишилося вільних місць для поховань; до того ж з’явилося нове муніципальне кладовище на Лук’янівці. Тож у 1900 році міська влада ухвалила закрити Щекавицьке кладовище. Ще раніше, 1890-го, при храмі було нарешті утворено парафію. 

Упродовж травня – червня 1903 року в церкві на Щекавиці розпочинав свою священицьку діяльність о. Олександр Глаголєв – згодом відомий учений-богослов і церковний подвижник, професор Київської духовної академії. Потім його перевели настоятелем до церкви Миколи Доброго на Подолі (де він, як відомо, обвінчав студента-медика, майбутнього письменника Михайла Булгакова з його першою дружиною Тетяною Лаппа). 

У трагічному 1937 році о. Олександр став жертвою репресій сталінського режиму.Цікаво відзначити, що у Всіхсвятській церкві тривалий час (з 1870-х років) містився переданий їй на зберігання мідний рельєф архангела Михаїла, що колись прикрашав ратушу на Подолі. Ми вже нагадували про цю реліквію у статті, присвяченій Київському магістрату; нині старовинне зображення архістратига експонується в Музеї історії Києва. 

Остання значна реконструкція храму Всіх Святих відбулася на початку минулого сторіччя. У 1904–1905 роках за проектом київського архітектора Миколи Гарденіна було прибудовано тамбур перед притвором, влаштовано нові хори, у північній стіні первісного об’єму влаштовано арку для сполучення з приділом. Після цього церкву наново освятили у жовтні 1905-го. Згодом, у 1914 році, коштом титаря – домовласника Лук’янівської вулиці Григорія Булави було оновлено церковний іконостас. Старий, дерев’яний,був пошкоджений грибком,тож улаштували новий, цегляний, пофарбований під мармур. Стіни храму були розписані місцевими живописцями. Серед ікон парафіяни особливо шанували давній образ Божої Матері Казанської. 

Після встановлення більшовицької влади, у вересні 1920 року, парафіяльну громаду Всіхсвятської церкви було зареєстровано радянськими органами. Громада дотримувалася традиційної «старослов’янської» орієнтації. На жаль, куполи та хрести над вулицями й площами були несумісні з виглядом «зразкового соціалістичного міста», у яке намагалися перетворити Київ – з 1934 року столицю радянської України. 

У жовтні 1935-го президія міськради ухвалила закрити церкву Всіх Святих, а у грудні того ж року будівельній конторі впорядкування міста запропонували протягом місяця розібрати храм. Щекавиця втратила свій яскравийта виразний акцент. 

Слідом за знесенням церкви було практично повністю знищено міське кладовище на Щекавиці – разом із цінними історичними похованнями. У 1950–1960-і роки його територію частково забудували житловими будинками та гаражами. Лише трохи осторонь залишилися могили на окремих старообрядницькому та магометанському кладовищах. 

А поблизу місця церкви було споруджено металеву вежу-ретранслятор заввишки 172 метри. Це був режимний об’єкт, який за радянської доби застосовували, зокрема, для глушіння так званих «ворожих радіоголосів» – передач західних станцій. Вежа та службові приміщення досі використовуються для потреб зв’язку, обслуговують FM-мовлення. На території цього закладу було знайдено декілька випадково вцілілих надгробків, які нині зібрано докупи неподалік від вежі. 

Вулички на схилі Щекавиці зі скромними, старезними будинками поступово руйнувалися; подекуди утворювалися притулки кримінальних елементів. Від 1970-х років тутешню забудову масово зносили. Якщо, приміром, на Олегівській вулиці усе ж збереглося декілька давніх споруд, то вулиця Мирна взагалі зникла з карти міста. Її колишня траса частково була підрита земляними роботами, частково перетворилася на майже непомітну стежку. Нині ж понад Нижнім Валом ведеться будівництво нових котеджів, подекуди у стилі «ретро». 

А про колишній храм на Щекавиці нагадує старий цегляний будинок №32-б по вулиці Олегівській. Його було споруджено у 1911–1913 роках церковним коштом за проектом уже згаданого Миколи Гарденіна. Ініціаторами будівництва стали тогочасний настоятель Всіхсвятського храму о. Петро Тарнавський та церковний староста Григорій Булава. Одноповерхова споруда на напівпідвалі обійшлася приблизно у 9 тисяч рублів; її використовували для потреб причту та парафіяльноїшколи. Згодом, у радянський час, тут розташувався відділок ДАІ. Не виключено, що в майбутньому з цього будинку почнеться відродження Щекавицької святині.

Заснування Києва: міфи, легенди, версії

Невідомі версії виникнення стародавнього міста на Дніпрі

Всі ми знаємо, що Київ - місто дуже давне. Але про історію його виникнення нам відомо дуже мало. У шкільних підручниках найчастіше міститься найпоширеніша версія, почерпнута з «Повісті временних літ». Але є й інші версії, які частково підтверджуються іноземними джерелами та археологічними дослідженнями.Про нашу столицю, її історію та версії заснування сьогодні і поговоримо.

Версія Нестора

Історію з «Повісті временних літ» знають майже всі. Можна навіть просто зацитувати:"Коли ж поляни жили в ті часи окремо і керувалися своїми родами; бо і до тієї братії були вже поляни, і жили вони все своїми родами на своїх місцях, і кожен управлявся самостійно. І були три брати: одному ім'я Кий, а другому - Щек, а третьому - Хорив, а сестра їх - Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, яка прозвалася Хоривицею. І побудували місто на честь старшого свого брата, і назвали його Київ. Був навколо міста ліс і бір великий, і ловили там звірів, а були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них поляни і донині в Києві ".

Щоб Кий і його брати не виглядали міфічними персонажами, літописець навіть уточнює, що київський князь їздив до Візантії і його приймав сам імператор. При цьому Нестор згадує версію, за якою Кий був простим перевізником через Дніпро, але сам її і спростовує. Мовляв, це все злі язики говорять.

Інші джерела

Біда з «Повістю минулих літ» завжди одна - вже в ті роки на Русі прекрасно знали, що таке політична кон'юнктура та цензура. Так, наприклад, в іншому літописі - новгородському - містяться відомості про те, що Київ був заснований у 854 році. При цьому більшість істориків сходяться на тому, що заснований він був раніше, а новгородці просто намагалися представити своє місто більш древнім та значущим для Русі.

Так коли ж був заснований Київ? У Записках імператора Костянтина Багрянородного, складених не пізніше 952 року, місто фігурує під двома назвами: "фортеці Кіоава, що називється Самватас". Самватас - це, швидше за все, хозарська назва Києва, тому що приставку «сам» хозари часто використовували для позначення фортець.

Це ж слово ми зустрічаємо на надгробній плиті, знайденій археологами поблизу Константинополя, в якій мовиться, що тут похований Хільбудій, син Самбатаса. За свідченнями Прокопія Кесарійського, Хільбудій був слов'янином-найманцем, який служив у візантійського імператора Юстініана I. Деякі історики і зовсім схильні асоціювати Хільбудія з Києм, але таких радикальних припущень ми робити не буде. Просто зупинимося на тому, що назва Самбатас або Самватас фігурує в джерелах, що відносяться до VI століття н.е., а значить Київ вже, можливо, існував.

Це побічно підтверджує і вірменське джерело під назвою «Історія Тарона», що датується VII століттям. Там згадуються якісь брати Куар, Мелтей і Хореан, які заснували місто. Хоча ототожнення їх з Києм, Щеком і Хоривом може бути лише припущенням.

Хозарський слід

Частина істориків (наприклад, Георгій Вернадський, син знаменитого Володимира Вернадського) вважають, що Київ мав хозарське «ім'я» не просто так. І саме хозари могли його і заснувати. Основним доводом на користь цієї версії є не тільки наявність назви Самватас, але і той факт, що нечисленне плем'я полян навряд чи стало б будувати місто на самому кордоні з територіями кочівників. Адже його б швидко взяли штурмом.

А ось хозари, які тоді якраз набирали вагу в регіоні, цілком могли це зробити. Жити в цьому місті, природно могли і хозари, і слов'яни, йшла активна торгівля, ось Київ і мав дві назви. Версія цікава і заслуговує на увагу в будь-якому випадку.

Екзотичні версії

Серед інших теорій щодо заснування Києва є, наприклад, версія істориків М. Щербатова і Г. Міллера, які стверджували, що місто було засноване гунами. Ця версія слабо витримує критику, адже немає ніяк серйозних джерел, де збереглися б найменші відомості про те, що гуни взагалі засновували якісь фортеці та міста в цих землях. Вся аргументація Міллера будувалася на тому, що деякі середньовічні джерела називають Київ Унігардом, що співзвучно зі словами «унну» або «хунну».

А ось Василь Татищев вважав, що місто заснували сармати до того, як були просто витіснені слов'янами. В такому випадку, Київ виходить древніше століть на п'ять або шість. З іншого боку, ніхто не заважав сарматам мати на цьому ж місці якесь укріплення або тимчасову стоянку. Ось тільки містом це називати все-таки було б перебільшенням.

Крім того, є також версія, що Київ був заснований готським королем Кніве, а дехто навіть асоціює його з столицею держави легендарного Ерманаріка. Втім, ці версії не мають серйозної доказової бази і програють навіть «хозарському варіанту».

Що в підсумку?

Не виключено, і навіть дуже ймовірно, що різні племена могли зводити на берегах Дніпра укріплення, тимчасові дозорні пункти або навіть відносно постійні житла.

Але навряд чи варто вважати ці поселення безпосередньо Києвом. Бурхливий розвиток міста почався вже в VIII-IX століттях, коли населення було переважно слов'янським. З цих часів і потрібно, судячи з усього, починати відлік історії Києва, як центру Русі та точки об'єднання місцевих слов'янських племен.